Після закінчення будь-якої акції питань зазвичай з'являється більше, ніж евентуальних відповідей: чому так, а не інак, чому вшанували тих, а не інших, чому "Лицар Галичини", а не "Козак України"? Зрештою, відповіді є вже в самих реаліях: номінантами стають не за рішенням божественного суду, а ті, кого обрала "Лицарська рада", що складається з переможців у різних номінаціях минулорічних конкурсів "Галицький лицар", тобто заслужені, проте все ж таки люди.

"Галицький лицар" для сучасної Галичини - це вкорінення на позір нової традиції, та насправді це намагання повернути понищений та призабутий унікальний світ. Чомусь стало нормою наголошувати на українськості Львова, часто забуваючи про інші культури, не без участі яких Львів став шедевром, гідним внесення до переліку культурної спадщини ЮНЕСКО. Чомусь галицька говірка (наголосимо говірка, а не діалект української мови) стала акцептуватися як марґінальне, або ж малокультурне, явище, а селянсько-козацька культура досі є єдиним репрезентантом української України...

Це потребує довгої наукової дискусії, проте "Галицький лицар", на превеликий жаль, став офірою усталеного консерватистського постсовєтського синдрому, жертвою синдрому "Валенси", коли будь-яке позитивне явище недостатньо освічені люди, які до того ж часто-густо є носіями ксенофобських стереотипів, прагнуть і можуть заперечити, послуговуючись не стільки раціональною аргументацією, скільки особистою харизмою та нагнітанням істерії.

Читати повністю