Цьогорічна акція визначення та вшанування Галицьких лицарів була оригінальнішою, і можливо, дещо цікавішою за попередні. Принаймні не літала над головами телекамера та номінанти були звільнені від обов'язку носити-виносити зі сцени відзнаки та подарунки. Адже від хвилювання та випитого в антракті шампана можна було щось і потовкти. Тож у руках асистентів їм (відзнакам) таки було надійніше.

Було дві корони. Більша, сподіваємось, буде встановлена на шпилі Ратуші Королівського столичного міста, а менша лежала на подушечці ліворуч від новообраного короля-електа Тараса І (Возняка). Королеві довелось не лише усеньке дійство сидіти на троні на сцені під пильними поглядами понад тисячі пар очей, але й і виручати організаторів забави, коли нитка сценарію іноді переривалась і треба було щось блискавично вирішувати. Тарас І доволі таки кмітливо і з королівським маєстатом давав собі раду у таких ситуаціях і не раз виручав ведучих. Щоправда, так і не вдягнув своєї мантії, бо у дворі Його величності так і не знайшлось пажа, котрий мав би підтримувати її, щоб не замітали королівські шати підлоги.

Здається, було б доцільніше, якби ведучі називали виконавців артистичних номерів, що переривали ланцюг нагороджень номінантів. Бо декого з артистів публіка справді не знала в обличчя. Та й перед виконанням новітнього гімну Галичини треба би було попередити публіку, що варто його слухати та підспівувати стоячи.

Читати повністю